Покутський Вістник ч. 8 с.6

Передова сторінка числа 8 (Рік II). Програмова стаття «Соціялізація селянського господарства» (особистий проєкт одного з членів Окружної Національної Ради — аґрарна програма: усуспільнення землі дідичів зі збереженням приватної селянської власності, комасація, державне регулювання збуту збіжжя), та початок документальної добірки «Під польським ярмом» — протоколи свідчень українців-залізничників, вивезених поляками зі Львова, та інтернованих стрільців.

Примітка редакції (виноска до головної статті): «Отся стаття одного з визначних членів Окр. Нац. Ради є сама собою тільки особистим проєктом, як треба би в нас розвязати преважне земельне питання.»

Оригінал · правопис 1919 р.

Рік II. Коломия, четвер 30. січня 1919. Ч. 8. — Ціна сього числа 80 сотиків.

ПОКУТСЬКИЙ ВІСТНИК — Виходить що четверга та неділі.

Видає Окружна Національна Рада в Коломиї. Відвічальний редактор Ом. Карашкевич. Передплата: на рік 70 К, пів року 35, чверть року 18. Поодиноке число коштує 80 сотиків. Контора редакції й адміністрації: Коломия, Костюшка ч. 42.

Соціялізація селянського господарства.*)

Є два роди власности і середників праці: власність праці і власність визиску. Селянин є власником землі, яку сам управляє, і жнива, які є доходом його власної праці, се є правдива власність праці. Власник великої посілости є власником обширних земельних просторів, які управляє не сам, а тільки найменшими [наймленими] силами, щоби тягнути зиск з їх праці. Акціонер є співвласником копалень, яких не бачив, промислових підприємств, в яких ніколи не працював, і тягне зиск із праці сих, які в них працюють; се власність визиску. Соціялізм хоче поконати власність визиску, не власність праці. Земля шляхти, духовенства і капіталістів має бути соціялізована, селянська земля має остатись приватною власністю селян. Та хоч хлопська господарка мусить бути оперта на приватній власности землі, повинна бути попирана через суспільність і піддана пляновій діяльности і бути пожиточною для загалу населення. Сього вимагає найвисший інтерес самого хліборобства, якому може дати спроможність діяльна співучасть і плянова управа суспільности до використування всіх здобутків новочасної науки в управі рілі, щоби збільшити її видатність і помогти хліборобам піднести на достойній людству ступінь єствовання, але й інтерес міського і промислового населення, яке може бути заосмотрене тільки тоді обильно і дешево середниками живности, наколи хліборобство буде могти осягнути висші доходи, як доси.

Коли аґрарна політика видіє в тім свої завдання, щоби хліборобам запевнити найвисші ціни за їх продукти, соціялістична аґрарна політика мусить виходити передусім із становиска, щоби научити хлібороба із своєї землі продукувати більше, як доси було йому можливе. В тій ціли мусять змінитися передусім відносини відносно до землі. По найбільшій части є земля у нашім краю страшно роздріблена, кождий хлібороб має велике число парсель. Се повинно устати. Хлібороб повинен замінити свої численні парцелі за одноцілий заокруглений комплекс рівної вартости. Досвіди в Прусах виказали, що така виміна вистарчає не тільки до улекшення праці, зменшення коштів продукції, як і до підвисшення видатности з гектара землі. Права користування і заряду спільних ґрунтів мусять бути управильнені, свобідний поділ таких спільних ґрунтів знесений. Право уживотовання спільних і громадських ґрунтів мусить бути забезпечене для малоземельних і похатників. Сервітути селян дотично лісів і пасовиск мусять бути з нагоди знесення більшої посілости на ново управильнені. Право для охорони полонин мусить перешкодити, щоби полонин не усувано від господарів. В Альпах викуповували маґнати полонини, щоби побільшити свої ревіри полювання. Право полювання повинно виключно належати до громад. Громадам також забезпечити право первокупна всякої землі, яка є виставлена в громаді на продаж. Перетяження землі гіпотечними довгами належить запобігти. Істнуючі гіпотечні довги належить поволи переміняти на такі, яких би вірител не мав права виповісти, а довжник мусів сплатити в річних ратах в тягу одного людського покоління. Обезпечення від огню, ґраду і худоби належить примусово завести, щоби на випадок нещастя господар не мусів затягати прикрих довгів. Замість приватного пожиткування належить завести примусове обезпечення на старість.

Коли в сей спосіб оперта буде господарка на розумних підставах, тоді буде держава мусіла завести осібні зверхности, які будуть мати завдання наводити селян до розумної господарки. В кождім повіті заведеться господарський уряд, яким будуть управляти теоретично і практично образовані господарі. Тому урядови буде додана прибічна рада з тому селянства. Господарський уряд буде пляново поясняти господарські справи, [за]вувати і удержувати зимові школи, пробні і взірцеві господарства, щоби приучувати селян ліпшої господарки. За згодою прибічної Ради буде міг господарський уряд видавати обовязуючі розпорядки, що до поділу землі при управу землеплодів, що до вибору насіння, що до уживання штучних навозів, що до плодозміну, що до уряджування стаєнь, що до кормлення і перерібки молока і т. д. Буде міг також за згодою прибічної Ради з'обовязувати селян до належання до господарських спілок і до заведення комасаційного поступовання.

Важним завданням нової орґанізації буде усунути зовсім приватну торговлю і спекуляцію землеплодами. Продаж збіжа буде зорґанізована через спілки. Господарі і державці будуть творити спілки для збуту збіжа і віддавати збіже, яке захотять продати, сим спілкам. Спілки заберуть збіже в своїх складах і продадуть його державному товариству для оборту збіжем. Таким товариством управляти буде заряд, зложений в одній третій части з представників Національної Ради, в одній третій з представників господарських спілок, а в одній третій части з представників консументів. Заряд установить ціни за збіже незалежно від світової ціни збіжа так, щоби господарям виплачувалася добре їх господарка. Заграничне збіже буде купувати вільне від цла по світовій ціні торговій. Збіже буде віддавати без огляду, чи з краєвого походження, чи заграничного, промисловому союзови млинів по середній ціні, так, щоби заклад для оборту збіжем не мав з того ніякого зиску. Така орґанізація збуту збіжа буде мати ріжні користи. Підчас коли за мирних часів поміж селянство а консументів вcувалася капіталістична торговля, яка набувала від селян збіже о дешеві ціни, а потім відтак продавали мешканцям міст за солені гроші, усунеться тепер посередника. Біржева спекуляція збіжем станеться неможливою. Питання цла на збіже стратить на значінню. Доси ціну краєвого збіжа означувала ціна заграничного збіжа, і держава не могла забезпечити своїм хліборобам висші ціни за збіже, як світової, без підвисшення рівночасно консументам ціни збіжа о високости цла. Тепер се устане. Держава буде платити своїм хліборобам висші ціни за збіже, а купувати заграничне збіже о дешевші ціни і доставляти консументам збіже по середним цінам.

З другого боку буде різнитися наша орґанізація засадничо від военного монополю збіжа. Не буде зорґанізована бюрократично на взір военного товариства для оборту збіжем, а демократично збудована на хліборобських спілках; і як мине военний час, а також свобідна оборту торговля, не буде вона, річ ясна, мати права реквізиції, тільки одиноке право закупна свого збіжа, яке будуть хлібороби добровільно продати. В подібний спосіб усунеться торговлю худобою, молоком і иншими рільничими продуктами. Селяни будуть відставляти сі продукти своїм спілкам, а сі будуть їх відвозити безпосередно до міст і консумів. На дальшу реформу — соціялізації гіпотечних банків — прийде час пізнійше. Як що держава розпоряджати гіпотечними банками і товариствами для обезпечень, урядить уділювання кредиту на хліборобські ціли в господарськім огляді. Тепер оглядаються банки передусім за рентовністю; держава буде могла уділювати меліораційного кредиту, на то, через се піднесеться видатність землі, або заспокоїть найконечнійшу консумційну потребу. Позатим може господарь розпоряджування кредитом довести до поважних нових змін. Бо коли знайдеться держава яко виключний, згляд но без порівнання найбільший вірител гіпотечний супроти хліборобів, може звільнити їх від сплати довгів, а завести чинш від ґрунту, який відповідно до рентовности господарства і ваганя цін і доходів землі можна буде вимірити що десять літ нанова. Богачеви припишеться висший чинш, біднійшому низший, і в сей спосіб вирівнюється клясові ріжниці на селі. Через переміни чиншу буде могла держава управильнити ціну збіжа. В сей спосіб переведе суспільність соціялізацію сільського господарства без знесення приватної власности. Держава причиниться через господарські уряди і меліораційні кредити до ведення розумної видатної господарки і управильнить ціни так сього, що хліброб мусить купити, як і того, що мусить продати, в сей спосіб, щоби місто не визискувало села, ані село міста. В сей спосіб впровадить соціялістична суспільність — без знесення приватної власности — в свої ряди хліборобські сільські маси, кермуючи, управильняючи та заводячи лад. Г. В.

Під польським ярмом. (Низка документів).

Відпис протоколу, списаний дня 11. січня 1919. р. в Тернополі з кондуктором Дмитром Домаком, замешкалим у Львові при вул. „Крульової Ядвіги" ч. 24/І., [та] кондуктором Максимовичем Михайлом, замешкалим у Львові при вул. Рицерській ч. 39/І. Оба зознають, що слідує: Коли оба висше-згадані панове зголосилися десь около 10. падолиста до служби на головнім двірці у Львові у начальника Кельба, одержали відповідь, що до зелізниці нема жадної служби. 27. чи 28. падолиста 1918. появилося на мурах міста Львова оповіщення, що всі зелізничники „bez różnicy wyznania i narodowości" мають зголоситися у інспектора Клюса в ціли зложення приречення; в противнім разі, хто би того приречення не зложив через подання руки і підпис, тратить всякі права. По зложенню сього приречення, одержали ми пенсію за грудень, однак не одержали жадних продуктів харчевих, які одержали всі Поляки. Коли з початком грудня зголосилися ми по леґітимації, позаяк вступ на зелізницю був заборонений, заявив нам начальник Клюс: „że dla Ukraińców nie dostać żadnych legitymacyj". До 15. грудня минувшого року сиділи ми дома, відки в ночі арештовано нас разом з Пінкасом Зайфе, Гриньком Коробою, Миколою Гевалою, Андрієм Чорним, Василем Хименом, і замкнули нас в арештах „Бриґідки", де просиділи ми до 22. грудня м. р. Згадані панове зголосили, що разом з ними сиділи У. С. С., полонені в Зубрі на лісничівці, котрим все повидбирано і бито три рази денно, тому, що не хотіли зознавати по польськи. Дня 22. грудня м. р. зібрано в „Бриґідках" 280 чоловіка зелізничників, стрільців і цивільних, заладовано на головнім двірці, не дозволивши попращатися з дітьми і жінками, і вивезено до Кракова. По дорозі знущалися над ними в нелюдський спосіб; і так: п. Белегая з Личакова забила в возі „стража польська", викинула до рова, а вкінці дала до цього два слути; другого чоловіка побитого положено під колеса потягу, а коли офіцер, відбираючий нас в Кракові, запитався, когож при бракуючих людий, відповів йому офіцер, проводячий транспорт, що бракуючих людий з транспорту застрілено по дорозі. З Кракова перевезено нас до Dąbie piaski, по чотирьох днях, по ріжних переслідуваннях, при помочі хабарів вибрали ми ся разом з паном Лещишином втечи через Відень, Будапешт, Лавочне, Стрий, і зголосились до служби в Тернополі. По прочитанню протоколу додає п. Довгий слідуюче: а) При пращанню на двірци з жінками і дітьми ріжно бідних плачучих прикладами (кольбами), кидано камінєм і льовано на них, називаючи їх „зк ... зупаті". б) Коли моя дочка прийшла з проханєм до корпусної команди, підписаним ще пятьма свідками, одержала відповідь: „Niech panienka nie płacze, tatko będzie wolny, proszę tylko pójść ze mną do hotelu". На тім протокол замкнено.

М. Пацалуйко вл. п., Довгань Дмитро вл. підп., Максимович Михайло в. п. За вірність: Громницький В. пор. („Український Голос").

Стрілець Осович Віктор, який дістався дня 24. грудня в польський полон, звідки утік 27. грудня, ось що розказує про Львів: Мене Поляки зловили в Кістярни. Сейчас цілковито обперли [обдерли]. Хто мав гроші — забрали, здирали одіж і обув. Як проводили нас вулицями міста, то польські пані, такі в капелюхах, підходили до нас і говорили: „То ruskie […] (далі — на стор. 7)

Сучасна адаптація

Рік II. Коломия, четвер 30 січня 1919. Ч. 8. — Ціна цього числа 80 сотиків.

ПОКУТСЬКИЙ ВІСНИК — Виходить щочетверга та щонеділі.

Видає Окружна Національна Рада в Коломиї. Відповідальний редактор Ом. Карашкевич. Передплата: на рік 70 К, на півроку 35, на чверть року 18. Окреме число коштує 80 сотиків. Контора редакції й адміністрації: Коломия, вул. Костюшка, 42.

Соціалізація селянського господарства.*)

Існує два роди власності й засобів праці: власність праці й власність визиску. Селянин є власником землі, яку обробляє сам, і врожай, що є доходом його власної праці, — це справжня власність праці. Власник великого маєтку володіє широкими земельними просторами, які обробляє не сам, а наймленими силами, щоб мати зиск із їхньої праці. Акціонер є співвласником копалень, яких не бачив, і промислових підприємств, у яких ніколи не працював, і має зиск із праці тих, хто там працює, — це власність визиску. Соціалізм хоче подолати власність визиску, а не власність праці. Земля шляхти, духовенства й капіталістів має бути соціалізована, а селянська земля має лишитися приватною власністю селян. Та хоч селянське господарство мусить ґрунтуватися на приватній власності на землю, його має підтримувати суспільство, воно має підлягати плановому впливові й бути корисним для всього населення. Цього вимагає найвищий інтерес самого хліборобства, якому дієва співучасть і планове керівництво суспільства можуть дати змогу використати всі здобутки сучасної науки в обробітку ріллі, аби підвищити її продуктивність і допомогти хліборобам піднестися на гідний людини рівень існування; цього вимагає й інтерес міського та промислового населення, яке можна забезпечити продовольством рясно й дешево лише тоді, коли хліборобство зможе досягти вищих доходів, ніж досі.

Коли аграрна політика вбачає своє завдання в тому, щоб забезпечити хліборобам найвищі ціни за їхні продукти, то соціалістична аграрна політика має передусім виходити з того, щоб навчити хлібороба вирощувати на своїй землі більше, ніж було йому можливо досі. Для цього мають передусім змінитися відносини щодо землі. Здебільшого земля в нашому краю страшенно роздроблена — кожен хлібороб має безліч клаптів (парцел). Це має припинитися. Хлібороб повинен замінити свої численні парцели на один суцільний округлений масив рівної вартості. Досвід у Пруссії показав, що такого обміну досить не лише для полегшення праці й зменшення витрат, а й для підвищення врожайності з гектара. Права користування й розпорядження спільними угіддями треба впорядкувати, а вільний поділ таких угідь — скасувати. Право користування спільними й громадськими угіддями треба забезпечити для малоземельних і безземельних («похатників»). Сервітути селян щодо лісів і пасовиськ при ліквідації великого землеволодіння треба впорядкувати наново. Право охорони полонин має запобігти тому, щоб полонини відбирали в господарів. В Альпах магнати скуповували полонини, щоб розширити свої мисливські угіддя. Право полювання має належати виключно громадам. Громадам також треба забезпечити право першокупа на всяку землю, що виставлена в громаді на продаж. Слід запобігти переобтяженню землі іпотечними боргами. Наявні іпотечні борги треба поступово замінити на такі, що їх кредитор не може стягнути достроково, а боржник має сплатити річними ратами протягом одного людського покоління. Слід примусово запровадити страхування від вогню, граду й відмінка худоби, щоб у разі нещастя господар не мусив брати тяжких боргів. Замість приватних заощаджень треба запровадити примусове пенсійне страхування на старість.

Коли в такий спосіб господарство стане на розумні підвалини, державі доведеться завести окремі органи, завданням яких буде скеровувати селян до раціонального господарювання. У кожному повіті постане господарський уряд, яким керуватимуть теоретично й практично освічені господарі. Цьому урядові буде надано дорадчу раду із самих селян. Господарський уряд планово роз'яснюватиме господарські справи, заводитиме й утримуватиме зимові школи, дослідні та зразкові господарства, щоб привчати селян до кращого господарювання. За згодою дорадчої ради цей уряд зможе видавати обов'язкові розпорядження щодо поділу землі для вирощування культур, щодо вибору насіння, застосування мінеральних добрив, сівозміни, влаштування стаєнь, годівлі та переробки молока тощо. Зможе також за згодою дорадчої ради зобов'язувати селян належати до господарських спілок і проводити комасацію.

Важливим завданням нової організації буде цілком усунути приватну торгівлю й спекуляцію продуктами землі. Продаж збіжжя організовуватиметься через спілки. Господарі складатимуть спілки для збуту збіжжя й передаватимуть цим спілкам збіжжя, яке захочуть продати. Спілки зберуть збіжжя на своїх складах і продадуть його державному товариству для обороту збіжжям. Цим товариством керуватиме правління, складене на третину з представників Національної Ради, на третину — з представників господарських спілок, на третину — з представників споживачів. Правління встановлюватиме ціни на збіжжя незалежно від світової ціни так, щоб господарям добре оплачувалося господарство. Закордонне збіжжя купуватиме без мита за світовою торговельною ціною. Збіжжя передаватиме — незалежно від походження, місцевого чи закордонного — промисловому союзові млинів за середньою ціною, так, щоб установа обороту збіжжям не мала з того жодного зиску. Така організація збуту дасть різні переваги. Якщо за мирних часів між селянством і споживачами втискалася капіталістична торгівля, яка купувала в селян збіжжя за дешеву ціну, а потім продавала містянам за «солоні» гроші, то тепер посередника буде усунено. Біржова спекуляція збіжжям стане неможливою. Питання мита на збіжжя втратить вагу. Досі ціну місцевого збіжжя визначала ціна закордонного, і держава не могла забезпечити своїм хліборобам вищих цін, не підвищуючи водночас споживачам ціну збіжжя на розмір мита. Тепер це припиниться. Держава платитиме своїм хліборобам вищі ціни, а закордонне збіжжя купуватиме дешевше й постачатиме споживачам за середніми цінами.

З другого боку, наша організація принципово відрізнятиметься від воєнної хлібної монополії. Вона буде не бюрократична на взірець воєнного товариства обороту збіжжям, а демократично побудована на хліборобських спілках; а коли мине воєнний час і торгівля стане вільною, вона, звісно, не матиме права реквізиції — лише єдине право закупу того збіжжя, яке хлібороби продаватимуть добровільно. Подібно буде усунено й торгівлю худобою, молоком та іншими сільськогосподарськими продуктами. Селяни здаватимуть ці продукти своїм спілкам, а ті відвозитимуть їх безпосередньо до міст і споживачів. До дальшої реформи — соціалізації іпотечних банків — час прийде згодом. Якщо держава розпоряджатиметься іпотечними банками й страховими товариствами, вона організує надання кредиту на хліборобські потреби з господарського погляду. Тепер банки зважають передусім на прибутковість; держава ж зможе надавати меліоративний кредит, бо через нього зросте врожайність землі або задовольниться найнагальніша споживча потреба. Понад те, господар, розпоряджаючись кредитом, зможе досягти серйозних нових змін. Бо коли держава стане єдиним — чи незрівнянно найбільшим — іпотечним кредитором хліборобів, вона зможе звільнити їх від сплати боргів, а завести чинш із ґрунту, який, відповідно до прибутковості господарства й коливань цін та доходів землі, можна буде перераховувати наново що десять років. Багатшому припишуть вищий чинш, біднішому — нижчий, і так вирівняються класові відмінності на селі. Через зміну чиншу держава зможе регулювати ціну збіжжя. У такий спосіб суспільство проведе соціалізацію сільського господарства без скасування приватної власності. Держава через господарські уряди й меліоративні кредити сприятиме веденню розумного, продуктивного господарства й врегулює ціни як того, що хлібороб мусить купити, так і того, що мусить продати, — так, щоб місто не визискувало села, ані село міста. Так соціалістичне суспільство — без скасування приватної власності — введе у свої лави хліборобські сільські маси, керуючи, упорядковуючи та заводячи лад. Г. В.

Під польським ярмом. (Добірка документів).

Копія протоколу, складеного 11 січня 1919 р. в Тернополі зі слів кондуктора Дмитра Домака, мешканця Львова (вул. Королеви Ядвіги, 24/І), та кондуктора Михайла Максимовича, мешканця Львова (вул. Рицарська, 39/І). Обидва свідчать таке. Коли вони близько 10 листопада звернулися по службу на головному вокзалі у Львові до начальника Кельба, їм відповіли, що на залізниці служби немає. 27 чи 28 листопада 1918 на мурах Львова з'явилося оголошення, що всі залізничники «без різниці віросповідання й народності» мають зголоситися до інспектора Клюса, щоб скласти присягу; хто ж не складе її потиском руки й підписом — той втрачає всі права. Після складення присяги ми одержали пенсію за грудень, але не одержали жодних харчів, які одержали всі поляки. Коли на початку грудня ми звернулися по посвідчення (бо вхід на залізницю був заборонений), начальник Клюс заявив нам: «що для українців жодних посвідчень не дістати». До 15 грудня минулого року ми сиділи вдома, звідки нас уночі заарештували разом із Пінкасом Зайфе, Гриньком Коробою, Миколою Гевалою, Андрієм Чорним, Василем Хименом, і замкнули в тюрмі «Бриґідки», де ми просиділи до 22 грудня. Згадані свідки повідомили, що разом з ними сиділи усусуси, полонені на лісничівці в Зубрі, в яких усе позабирали й яких били тричі на день за те, що не хотіли свідчити по-польськи. 22 грудня в «Бриґідках» зібрали 280 осіб — залізничників, стрільців і цивільних, — завантажили на головному вокзалі, не дозволивши попрощатися з дітьми й дружинами, і вивезли до Кракова. Дорогою з них по-нелюдському знущалися: так, п. Белегая з Личакова польська варта забила у вагоні, викинула в рів, а наостанок ще цькувала його двома собаками; іншого побитого чоловіка поклали під колеса поїзда, а коли офіцер, що приймав нас у Кракові, запитав про відсутніх людей, офіцер, який супроводжував транспорт, відповів, що відсутніх застрелено дорогою. З Кракова нас перевезли до Домб'я-Пяски; за чотири дні, після різних переслідувань, за хабарі ми разом із п. Лещишином вибралися втечею через Відень, Будапешт, Лавочне, Стрий і зголосилися на службу в Тернополі. Прочитавши протокол, п. Довгий додає таке: а) під час прощання на вокзалі бідняків, що плакали з дружинами й дітьми, били прикладами, кидали в них камінням і лляли на них [воду], обзиваючи «зк... зупаті»; б) коли моя донька прийшла до корпусної команди з проханням, підписаним ще п'ятьма свідками, їй відповіли: «Хай панна не плаче, татко буде вільний, тільки прошу піти зі мною до готелю». На цьому протокол закрито.

М. Пацалуйко, вл.; Дмитро Довгань, вл. підпис; Михайло Максимович, вл. За вірність: В. Громницький, поручник. («Український Голос».)

Стрілець Віктор Осович, який 24 грудня потрапив у польський полон, звідки втік 27 грудня, ось що розповідає про Львів: мене поляки спіймали в Кистярні. Одразу геть обдерли. У кого були гроші — забрали, здирали одяг і взуття. Коли нас вели вулицями міста, то польські пані — такі, у капелюхах — підходили до нас і говорили: «То руські […] (далі — на стор. 7)