Покутський Вістник ч. 14 с.14

Передова сторінка числа 14 (Рік II). Оголошення про скликання V сесії Окружної Національної Ради в Коломиї (26 лютого 1919) та обіжник до організаційних комітетів округу; передовиця «Нинішна хвиля» (заклик до самопожертви й почуття обов'язку в історичний момент державотворення) та початок документального допису «Під польським наїздом (Ярославщина і Цішанівщина)» — свідчення посла о. Погорецького про польську окупацію Засяння.

Оригінал · правопис 1919 р.

Рік II. Коломия, четвер 20. лютого 1919. Ч. 14. — Ціна сього числа 1 кор.

ПОКУТСЬКИЙ ВІСТНИК — Виходить що четверга та неділі.

Видає Окружна Національна Рада в Коломиї. Редактор Ом. Карашкевич. Передплата: на рік 70 К, пів року 35, чверть року 18. Поодиноке число коштує 1 кор. Контора редакції й адміністрації: Коломия, Костюшка ч. 42.

V. сесія Окружної Національної Ради в Коломиї відбудеться в середу, дня 26. лютого 1919 о годині 11-тій передпол. в ратушевій салі на II. пов., із слідуючим денним порядком: 1) Загальний політичний огляд. 2) Звіт делєґатів до Краєвої Національної Ради в Станиславові. 3) Вияснення становиска Окр. Нац. Ради до партій. До участи з рішаючим голосом є управнені: 1) Голови, згл. відпоручники: а) громадських організаційних комітетів зі судових повітів Коломия і Гвоздець, Печеніжин, Яблонів; б) мійських організаційних комітетів тих самих повітів. 2) Члени виділу Окружної Національної Ради в Коломиї. Окремих повідомлень не засилається! Коломия, дня 19. лютого 1919. ОКР. НАЦІОНАЛЬНА РАДА в КОЛОМИЇ. Я. Навчук, писар. В. Гвоздович, голова.

Обіжник до хв. орґан. комітетів округа. 1. Кождий орґ. комітет мусить запренумерувати „Покутський Вістник" — орґан Окр. Нац. Ради, де появляються важні для комітетів оголошення. 2. Тому, що почта доручає Газету дуже неправильно, найліпше відбирати її при нагоді в адміністрації, але тоді вже не висилається почтою. Найкраще порозумітись усім передплатникам села і поручити комітетови орґан., або гром. урядови відбирати для всіх Газету впрост з адміністрації. 3. Належить скликати в найблизшому часі в кождому селі віче та пояснити громадянам земельну реформу після рішень відпоручників громад на зборах в Коломиї 10. II. 1919. Про скликання віча повідомити передом повітову організацію, яка в раз потреби вишле референта. Віче скликати до просторого льокалю, прим. школи (за порозумінням із учителем) і оголосити на кілька днів в громаді. 4. Не забувати про збирання фондів для повітової організації, бо без фондів ніяка організація не може успішно працювати. 5. Вислати відпоручника на V. Сесію Окр. Нац. Ради в Коломиї, що відбудесь в середу 26. лютого 1919 о год. 11. передпол. в ратушевій салі. Коломия, 18. II. 1919. Окр. Національна Рада в Коломиї.

Нинішна хвиля.

Нераз виглядає так, як би ми не знали, або не хотіли знати, в якій хвилі ми жиємо. Ми, що ще кілька літ тому назад боялися про подібну хвилю думати, можемо оглядати її тепер своїми власними очима, можемо прислухатися її голосови своїми ухами, відчувати її удари власними руками, своїми фізичними і духовими силами переводити в дійсність те, що вона нам в дарі приносить, — наш ідеал, нашу мрію. І здавалося, що в таку хвилю огорне нас такий запал, таке горяче одушевлення, таким духом самопосвяти і самовідречення овіяна буде наша творча праця і зродиться таке почуття обовязку, що на ніякі докори ні нарікання у нас місця не буде. Так нам здавалося.

Дійсність однак показалася иншою. Запалу і одушевлення у нас за мало, а навіть у тих верств суспільности, у котрих він по самій вже природі повинен би найбільшим бути, його найменше. Що вже говорити про самопосвяту і самовідречення, або хочби про виразне і ясне почуття обовязку. Виглядає, як-би люта зима скувала своїми ледяними оковами не тільки мертву матерію, але і живу людську душу.

А нинішна хвиля ставить до кождого з нас великі вимоги. Не як до тупоумних піґмеїв і ледачих рабів-трусів, не як до холодних ґешефтярів-злочинців, а як до велетнів духа, до жреців, чистими руками приносячих жертву, як до безсмертних героїв, яких імена записуються в отвертій ще нині книзі історії.

А однак мусимо признатися, що ми до тих вимог не доросли, що ми їх не чуємо, або чути не хочемо, що відносимося до них байдужно, а то й ворожо. Можемо сміло сказати, що ані апатична безчинність і брак почуття обовязку у одних, ні низьке самолюбство і безмежна амбіція у других, ні мерзка погоня за легкою наживою у инших не меншають, а грозять поширитися дальше, грозять погасити і ту дрібку святого огня, що запалав в горячих серцях тих одиниць, котрі кинулися будь-то боронити, будь то будувати храм волі — самостійну державу.

А час іде… велика хвиля в життю народа минає, наблизується до свойого рішаючого моменту, отверта книга історії записується вже до кінця і ось-ось замкнеться. І чи кождий здає собі ясно справу з того? Чи кождий стоїть на призначенім йому становиску, чи кождий на тімже становиску сповняє совістно і чесно і по всім своїм силам обовязок, наложений на нього сею великою хвилею? Чи кождий здає собі справу з того, що завтра може бути вже за пізно?

Наближаємося до рішаючого моменту, який в життю народів не часто повтаряється. Для нас може се вже послідній. Нехай же кождий тямить — і селянин, і робітник, і міщанин, і інтеліґент — що кождий його вчинок, кождий поступок, а навіть кожде слово може мати рішаюче значіння для будучої долі цілого народа. І лишень терпеливість і вирозумілість, задержання повного спокою і ладу зі сторони народу, а самопосвята і напруження усіх фізичних і умових сил, цілковите підпорядкування себе і своєї амбіції загальній справі, повна безінтересовність і безсторонність зі сторони свідомих своєї відвічальности провідників народа дадуть запоруку успішного довершення розпочатого святого діла. („Український Голос").

Під польським наїздом. (Ярославщина і Цішанівщина).

Від посла до У. Н. Р. з Ярославщини і Цішанівщини о. Погорецького одержує „Република" отсі інформації:

По оголошенню 19. жовтня 1918. р. на народніх зборах у Львові Української Держави по Сян, Ярославщина і Цішанівщина почали орґанізоватися до самостійного українського життя. Посол о. Погорецький скликав в Ярославі і в Цішанові повітові збори, на які явилися зі всіх сел численні делєґації і вся духовна і світська інтеліґенція місцева й околична. З радістю-ентузіязмом повитали присутні оголошення української держави і рішили ввести в життя новий устрій. Рішили вибрати в [тих] днях нових комісарів громади і раду прибічну, поставити по всіх селах самооборону, занятися харчевими справами і вибрати до урядування своїх українських урядників. Вибрано: повітовим комісарем п. Федора Подлуського, командантом укр. міліції, жовнірів і жандармів п. надпоручника Лехицького, шкільним референтом харчевих і господарських справ п. Шумського. Все раділо — слухало — росло.

Та сталося инакше. З днем 1. листопада 1918. р. обняли в Ярославі власть Поляки. Наші війська з 77. п. і 34. п. розійшлися домів, офіцери виїхали, осталася лиш польська міліція, зложена з учеників. В місті обняла власть польська повітова ліквідаційна комісія, на чолі котрої станув радник суду Кржановський. Повстали військові команди, що зачали стягати ріжних людей до війська і місцевої міліції. Висшу ґімназію замкнено, а молоді приказано вступити до польського війська. — Так минуло пару днів. Українці жадали введення в життя українських урядників — і з початку Поляки переговорювали з о. послом Погорецьким — але коли заняли Перемишль і почалася борба о Львів — заявив повітовий комісар Равський, що тому, що переговори між Поляками і Українцями розбилися, то не узнають більше прав Українців — і не допускають їх урядників до урядовання. І від того часу зачалися репресії супроти Українців. Повітовий польський комісар зачав покликувати з укр. сел громадських комісарів і жадав від них присяги для польської держави, польського урядовання; зажадав плачення податків і зарядив реквізицію для польського війська, а опірним загрозив карами. Деякі наші люде під тим терором зложили свої уряди, а тоді п. Равський покликав до урядовання або Поляків, або давних війтів. Командант польських військ в Ярославі Ярош вирушив тепер вже сміло й отверто за Сян на здобуття українських територій. І так вислав 21. листопада 1918. року — 200 жовнірів до сусідного села Сурохова. Спокійне село спало ще, коли над ранком впали до села наїздники, спалили 9 стоділ зі збіжем, три хати, забили 3 людей і обрабовали кілька господарств, забрали збіжа, худобу, гроші і полотна. Жінкам прикладали баґнети до грудей і жадали грошей, ті перелякані віддавали гроші, і в той спосіб забрали повисше 10 тисяч корон. З найбільшою злобою віднеслись польські жовніри до українського священика о. Дуба. Напали на його дім, обрабували, сплюндрували, економічні будинки спалили разом зі збіжем і сіном, а худобу забрали. Його самого не знайшли, та зі злости за се застрілили пса сальвою шістьма кулями, говорячи „to zamiast popa". Вертаючи зі села, забрали зі собою 46 людей і під баґнетами яко закладників припровадили до Ярослава.

В той сам спосіб почали нападати і на инші українські села, забирати все добро і посуватися аж до Любачова, котрий заняли з початком грудня. Там обрабували міщанство, спалили хати опірних і з кождого села вивозили господарів і жінки через Ярослав до Кракова, до бараків. Що дня можна було бачити наших людей гуртками по 10, по 12, відставлюваних під баґнетами зелізницею на захід. Говорити по українськи не позваляли, і впрочім ніхто не важився взагалі говорити. Терором і насильством наводять в наших селах польщину. В містах усунули наших урядників з урядів, замкнули їм платню й інтернували. В Ярославі приарештували п. Василюка зелізничого урядника, п. Ґебуса військового канцелярійного урядника, п. Войтовича скарбового урядника, п. Кімаковича суддю, професорів Ковальського і Вербенця і деяких виднійших міщан. З око[лиці…] (далі — на стор. 15)

Сучасна адаптація

Рік II. Коломия, четвер 20 лютого 1919. Ч. 14. — Ціна цього числа 1 кор.

ПОКУТСЬКИЙ ВІСНИК — Виходить щочетверга та щонеділі.

Видає Окружна Національна Рада в Коломиї. Редактор Ом. Карашкевич. Передплата: на рік 70 К, на півроку 35, на чверть року 18. Окреме число коштує 1 кор. Контора редакції й адміністрації: Коломия, вул. Костюшка, 42.

V сесія Окружної Національної Ради в Коломиї відбудеться в середу 26 лютого 1919 об 11-й год. дополудні в ратушевій залі на ІІ поверсі з таким порядком денним: 1) загальний політичний огляд; 2) звіт делегатів до Крайової Національної Ради в Станиславові; 3) з'ясування ставлення Окр. Нац. Ради до партій. Право вирішального голосу мають: 1) голови або представники а) громадських організаційних комітетів судових повітів Коломия, Гвіздець, Печеніжин, Яблунів; б) міських організаційних комітетів тих самих повітів; 2) члени Виділу Окр. Нац. Ради в Коломиї. Окремих повідомлень не розсилають! Коломия, 19 лютого 1919. ОКР. НАЦІОНАЛЬНА РАДА В КОЛОМИЇ. Я. Навчук, писар. В. Гвоздович, голова.

Обіжник до організаційних комітетів округу. 1. Кожен орг. комітет мусить передплатити «Покутський Вістник» — орган Окр. Нац. Ради, де друкуються важливі для комітетів оголошення. 2. Оскільки пошта доставляє газету дуже нерегулярно, найкраще забирати її при нагоді в адміністрації (але тоді вона вже не висилається поштою). Найкраще, щоб усі передплатники села домовилися й доручили орг. комітетові або громадському урядові забирати газету просто з адміністрації для всіх. 3. Слід найближчим часом скликати в кожному селі віче й роз'яснити громадянам земельну реформу — згідно з рішеннями представників громад на зборах у Коломиї 10.II.1919. Про скликання віча заздалегідь повідомити повітову організацію, яка в разі потреби надішле доповідача. Віче скликати до просторого приміщення, приміром школи (у порозумінні з учителем), та оголосити за кілька днів у громаді. 4. Не забувати про збирання коштів для повітової організації, бо без коштів жодна організація не може успішно працювати. 5. Надіслати представника на V сесію Окр. Нац. Ради в Коломиї 26 лютого 1919. Коломия, 18.II.1919. Окр. Національна Рада в Коломиї.

Нинішня година.

Нерідко здається, ніби ми не знаємо — або не хочемо знати — у яку добу живемо. Ми, що ще кілька років тому боялися й думати про таку добу, можемо тепер бачити її на власні очі, чути її голос власними вухами, відчувати її удари власними руками, своїми фізичними й духовними силами втілювати в дійсність те, що вона приносить нам у дар, — наш ідеал, нашу мрію. І здавалося, що в таку добу нас огорне такий запал, таке палке натхнення, таким духом самопожертви й самозречення буде овіяна наша творча праця, що зродиться таке почуття обов'язку, якому не лишиться місця для жодних докорів і нарікань. Так нам здавалося.

Та дійсність виявилася іншою. Запалу й натхнення в нас замало — навіть у тих верств суспільства, у яких вони за самою своєю природою мали б бути найбільшими, їх якраз найменше. Що вже казати про самопожертву й самозречення чи бодай про виразне й ясне почуття обов'язку. Здається, ніби люта зима скувала своїми крижаними кайданами не лише мертву матерію, а й живу людську душу.

А нинішня доба ставить до кожного з нас великі вимоги — не як до тупих пігмеїв і ледачих рабів-боягузів, не як до холодних ґешефтярів-злочинців, а як до велетнів духу, до жерців, що чистими руками приносять жертву, як до безсмертних героїв, чиї імена вписують у ще відкриту нині книгу історії.

І все ж мусимо визнати, що ми до цих вимог не доросли, що ми їх не чуємо або чути не хочемо, що ставимося до них байдуже, а то й вороже. Можемо сміливо сказати, що ні апатична бездіяльність і брак почуття обов'язку в одних, ні дрібне самолюбство й безмежна амбіція в інших, ні мерзенна гонитва за легкою наживою в третіх не зменшуються, а навпаки — загрожують поширитися й погасити навіть ту дрібку святого вогню, що спалахнув у гарячих серцях тих одиниць, які кинулися — хто боронити, хто будувати — храм волі, самостійну державу.

А час іде… велика доба в житті народу минає, наближається до свого вирішального моменту, відкрита книга історії дописується вже до кінця й ось-ось закриється. І чи кожен ясно це усвідомлює? Чи кожен стоїть на призначеному йому місці, чи кожен на цьому місці сумлінно й чесно, усіма силами виконує покладений на нього цією великою добою обов'язок? Чи кожен усвідомлює, що завтра може бути вже запізно?

Ми наближаємося до вирішального моменту, який у житті народів повторюється нечасто. Для нас він, може, вже останній. Тож хай кожен — і селянин, і робітник, і міщанин, і інтелігент — пам'ятає, що кожен його вчинок, кожен крок, ба навіть кожне слово може мати вирішальне значення для майбутньої долі цілого народу. І лише терпеливість та розважливість, збереження повного спокою й ладу з боку народу — а самопожертва, напруження всіх фізичних і розумових сил, цілковите підпорядкування себе й своєї амбіції загальній справі, повна безкорисливість і неупередженість з боку свідомих своєї відповідальності провідників народу — дадуть запоруку успішного завершення розпочатого святого діла. («Український Голос».)

Під польським наїздом. (Ярославщина і Цішанівщина.)

Від посла до УНР із Ярославщини й Цішанівщини о. Погорецького «Република» одержує такі відомості:

Після проголошення 19 жовтня 1918 на народних зборах у Львові Української Держави по Сян, Ярославщина й Цішанівщина почали організовуватися до самостійного українського життя. Посол о. Погорецький скликав у Ярославі та Цішанові повітові збори, на які з'явилися численні делегації з усіх сіл і вся місцева й околична духовна та світська інтелігенція. З радістю-ентузіазмом присутні привітали проголошення української держави й вирішили запровадити новий лад: обрати найближчими днями нових громадських комісарів і дорадчу раду, поставити по всіх селах самооборону, зайнятися продовольчими справами й обрати до управління своїх українських урядників. Обрано: повітовим комісаром п. Федора Подлуського, командиром укр. міліції, вояків і жандармів п. надпоручника Лехицького, шкільним референтом продовольчих і господарських справ п. Шумського. Усе раділо, слухало, зростало.

Та сталося інакше. Від 1 листопада 1918 владу в Ярославі перебрали поляки. Наше військо з 77-го і 34-го полків розійшлося по домівках, офіцери виїхали, лишилася сама польська міліція з учнів. У місті владу перебрала польська повітова ліквідаційна комісія на чолі з радником суду Кржановським. Постали військові команди, що почали стягати різних людей до війська й місцевої міліції. Вищу гімназію зачинили, а молоді наказали вступати до польського війська. Так минуло кілька днів. Українці вимагали запровадити українських урядників — і спершу поляки вели переговори з о. послом Погорецьким, — та коли зайняли Перемишль і почалася боротьба за Львів, повітовий комісар Равський заявив, що, оскільки переговори між поляками й українцями зірвалися, прав українців більше не визнають і їхніх урядників до врядування не допускають. Відтоді почалися репресії проти українців. Польський повітовий комісар став викликати з українських сіл громадських комісарів, вимагав від них присяги на вірність польській державі й польському врядуванню, вимагав сплати податків і запровадив реквізицію для польського війська, а непокірним погрожував карами. Дехто з наших під цим терором склав свої посади, і тоді п. Равський поставив на врядування або поляків, або давніх війтів. Командир польських військ у Ярославі Ярош тепер уже сміливо й відверто рушив за Сян на здобуття українських територій. Так він 21 листопада 1918 вислав 200 вояків до сусіднього села Сурохова. Спокійне село ще спало, коли над ранок наскочили нападники: спалили 9 стодол зі збіжжям, три хати, убили 3 людей, пограбували кілька господарств, забрали збіжжя, худобу, гроші й полотна. Жінкам приставляли багнети до грудей і вимагали грошей — перелякані, ті віддавали гроші, і так забрали понад 10 тисяч корон. З найбільшою злобою польські вояки поставилися до українського священика о. Дуба: напали на його дім, пограбували, сплюндрували, господарські будівлі спалили разом зі збіжжям і сіном, а худобу забрали. Самого його не знайшли, та зі злості застрелили його пса залпом із шести куль, кажучи «це замість попа». Вертаючи із села, забрали з собою 46 людей і під багнетами як заручників припровадили до Ярослава.

Так само почали нападати й на інші українські села, забирати все добро й просуватися аж до Любачева, який зайняли на початку грудня. Там пограбували міщанство, спалили хати непокірних, а з кожного села вивозили господарів і жінок через Ярослав до Кракова, до бараків. Щодня можна було бачити наших людей гуртами по 10, по 12, яких під багнетами відправляли залізницею на захід. Говорити українською не дозволяли, та й узагалі ніхто не наважувався говорити. Терором і насильством насаджують у наших селах польськість. У містах усунули наших урядників з посад, припинили їм платню й інтернували. У Ярославі заарештували п. Василюка, залізничного урядника, п. Ґебуса, військового канцелярського урядника, п. Войтовича, скарбового урядника, п. Кімаковича, суддю, професорів Ковальського й Вербенця та кількох видніших міщан. З око[лиці…] (далі — на стор. 15)