Покутський Вістник

Ст. 2 — ПОКУТСЬКИЙ ВІСТНИК — Ч. 15.

[Приказ Ч. 1887/19 — кінцівка]

…бути мови про бойову спосібність нашої армії на фронті, що для нас о нині першою і найважнійшою справою. І лише з огляду на бойову справність нашої армії я уважаю за відповідне звернутись з отсим приказом до населення та остерігаю кождого зокрема і всіх разом, що найменший прояв анархії й діланнє в розріз з повисшим приказом буде караний безпощадно як народня й державна зрада. — Одиноке, що веде нас до наміченої мети і до повної побіди над ворогами — се публичний порядок і законний лад.

Коломия, д. 20. лютого 1919. Окружний Військовий Командант Т. Примак.

Приказ військам округа Коломия

Українське вояцтво! На фронті ворог нам не страшний і ми з ним справляємося як слід. За те тут в заполі ворог дуже страшний і небезпечний — як раз тому, що він веде свою діявольську роботу незамітно, криючись за спину ріжних несвідомих і темних так наших братів-Українців. Він для нас небезпечний так, як небезпечна всяка болячка чи хороба, що криється в нашім тілі і незамітно підриває наші сили та вкорочує наше життя. Відвічний наш історичний ворог бачить, що йому ніяк в отвертім, чеснім бою не вдасться нас перемогти, бо в нас є патріотичне вояцтво, яке стоїть поруч з патріотичним офіцерством одною збитою, здисціплінованою лавою, о яку, як о камяну стіну, розбиваються всі ворожі наступи. Тому то цей проклятий ворог уживає всіх найпідлійших способів, щоби із здисціплінованої нашої армії зробити неслухняну банду, лишену всякої карности й боєвої спосібности. Іменно: він силкується розсіванням всяких брехонь і ложних вістий підкопати значіння й пошану військових начальників і старшин, бо знає, що лиш та армія має силу і спосібність до бою, де жовнір сповняє вірно й совісно прикази свойого старшини. Він не жахається кидати між наше вояцтво ріжні кличі большевизму й бандитизму, щоби лише досягнути своєї мети, то є споневіряти геройське імя й славу нашого українського жовніра та перед світом доказати, що український народ не дозрів ще до політичної самостійности, що йому доконче потреба опікунів-кураторів. З огляду на повище сказане звертаюсь до Вас, братя-жовніри, з приказом: стежіть за всіми тими темними духами, що не раз підходять до Вас, передягнені в жовнірське платтє, і солодкими-діявольськими словами стараються підкопати у Вас довіря до Ваших старшин, до Ваших військових Начальників і Командантів. Всякого, що розсіває брехливі вісти про Ваших старшин або взагалі про нашу армію, на місци арештуйте і відставляйте куди належить — як шпіонів і зрадників.

Коломия, дня 21. лютого 1919. Окр. Військ. Командант Т. ПРИМАК.

[Вірш]

* * *

„Хто сказав: — „і я з народом!“, Хто з ним попліч став, як з братом, Хто пішов з ним рівним ходом І до зиску і до втрати — З тим і я. Нехай заліче! Треба буде, хай покличе!

Хто ж сказав, а потім зрадив, Хто пішов, а потім кинув, Хто в душі сумління згладив, В кім останній сором згинув — Хай тремтить! От-от в день суду, В день страшний свідчить я буду.

З білоруської пер. Г. М—ц

V. сесія Окружної Національної Ради в Коломиї

V. сесія Окружної Національної Ради в Коломиї відбудеться в середу, дня 26. лютого 1919 о годині 11-тій передпол. в ратушевій салі на II. пов., із слідуючим денним порядком:

1. Загальний політичний огляд.
2. Звіт делєґатів до Краєвої Національної Ради в Станиславові.
3. Виясненнє становиска Окр. Нац. Ради до партій.

До участи з рішаючим голосом є управнені: 1) Голови, згл. відпоручники: а) громадських орґанізаційних комітетів зі судових повітів: Коломия і Гвоздець, Печеніжин і Яблонів; б) місьских орґанізаційних комітетів тих самих повітів. 2) Члени виділу Окружної Національної Ради в Коломиї.

Окремих повідомлень не висилається!

Коломия, дня 19. лютого 1919. ОКР. НАЦІОНАЛЬНА РАДА в КОЛОМИЇ. Я. Навчук, писар. — В. Гвоздович, голова.

Обіжник до хв. орґан. комітетів округа.

1. Кождий орґ. комітет мусить запренумерувати „Покутський Вістник“ — орґан Окр. Нац. Ради, де появляються важні для комітетів оголошення.
2. Тому, що почта доручає газету дуже неправильно, найліпше відбирати її при нагоді в адміністрації, але тоді вже не висилається почтою. Найкраще порозумітись усім передплатникам села і поручити комітетови орґан., або гром. урядови відбирати для всіх газету впрост з адміністрації.
3. Належить скликати в найблизшому часі в кождому селі віче та пояснити громадянам земельну реформу після рішень відпоручників громад на зборах в Коломиї 10. II. 1919. Про скликаннє віча повідомити передом повітову орґанізацію, яка в разі потреби вишле референта. Віче скликати до просторого льокалю, прим. школи (за порозумінням із учителем) і оголосити на кілька днів в громаді.
4. Не забувати про збираннє фондів для повітової орґанізації, бо без фондів ніяка орґанізація не може успішно працювати.
5. Вислати відпоручника на V. Сесію Окр. Нац. Ради в Коломиї, що відбудеться в середу 26. лютого 1919 о год. 11. передпол. в ратушевій салі.

Коломия, 18. II. 1919. Окр. Національна Рада в Коломиї.

З буковинської України.

(Від нашого кореспондента). Дальші насильства румунських наїздників на Буковині.

Від коли румунські імперіалісти увійшли на нашу буковинську теріторію, в кождому майже числі нотуємо про їхні насильства над спокійним українським населеннєм, а особливо на українській інтеліґенції і передових селянах та міщанах. Послідна вістка, яка до нас дійшла, дуже сумна і потрясаюча. Отож директор кіцманецької ґімназії др. Теофіль Бриндзан, чоловік науки, який до політики взагалі не мішався, а супроти румунських імперіялістів провинився хиба тільки тим, що вродився Українцем, — кілька разів арештований і тяганий ріжними румунськими посіпаками — в наслідок нелюдських секатур зійшов з розуму! Посол Єротей Пігуляк захорував в ґарнізоновім арешті і його перенесли до шпиталю. Арештували дальше: Артура Малика, судового радника, — дра Клявдія Білинського, професора реальної школи, — Осипа Яворського, старшого комісаря поліції, — Івана Бербенця, старшого желізничого урядника 6-ранґи, — дра Михайла Литвиновича, судію, — його брата четаря Литвиновича, — Королевича, професора ґімн., — посла Тодора Іваницького, — Івана Викула, проф. ґімн., — Миколу Хеміùчука, проф. ґімн., — о. Петра Катеринюка, — о. Івана Щербановича, — Сінґалевича, ветеринаря, — Ілярія Стратичука, шкільного інспектора, — Георгія Руснака, начальника громади, — Сидора Голубовича, проф. ґімназ., — Володислава Кукелку, шкільн. інспектора, — Омеляна Кукелку, над'учителя, — Николая Ковцуна, учителя, — Александра Войновського, фінанс. респіціента зі Серету, — Василя Продана, шк. інспектора, — Грушневича, нотара, — Ронґуша, директора, — Ілію Лакусту, проф. ґімн., — Олену Пігуляківну, почтову і телеграф. урядничку, — Руснака, вахм. жандармерії в Ставчанах, — Бужінського, вахм. жанд. в Іванківцях, — Дутку, над'учителя, — Годованського, над'учителя, — Йонтика Прокоповича, над'учителя, — Войжановича, — Омеляна Пігуляка, — Струтинського, ветеринаря, — Семенюка, над'учителя з Витилівки, і богато инших, між ними много, дуже много селян, про імена котрих будемо старалися розвідатись, і в своїм часі передамо Хвальній Редакції. Всі ті жертви страждають в голоді і холоді в черновецьких ґарнізонових арештах. О (далі — на стор. 20)

Захар Скварко. Земельна справа. 11. (Дальше).

Власність землі в Россії через довгі віки (а до XVI. століття) не була упорядкована, тай ще і тепер в глубоких сільських сторонах Россії не зовсім усталена. Де не видко було власника землі, і то такого, що мав силу оборонити свою землю, там хто хотів і міг брав землю захватом (окупація). Законів добрих не було, правне почуттє в масах було слабе, суди були лихі і лихо зорганізовані, та найчастійше було до них дуже далеко. Впрочім землі в Россії було подостатком, тож селяни по волі чи з конечности були байдужними на те, хто брав землю в захват. Коли один захватник не управляв захваченої землі, або був за слабий, щоби свою землю оборонити, то захвачував її другий. З часом людий прибувало а землі не прибувало. Зачали повставати „змагання“ — суперечки між хліборобами, що рівночасно захопили „участок“, або і тоді, коли один встиг захопити скорше, а другий що йно шукав „аби захопить участок“. То знов якийсь захватник так напастував землю другого хлібороба, що сей другий „для святого спокою“ просив громадську чи „общинну“ власть, щоби приділила йому участок, хочби менший і гірший, та коби він вже раз мав спокій. З сеї чи иншої причини вмішувалися в такі справи общинні власти (в Россії „мір“, на Україні „громада“) і порядкували по свойому. З часом общинні власти набрали такої сили, що зачали порядкувати всею околичною землею, яку назвали общинною, значить, право власности всеї околичної землі задержали для общини. Общинну власть і власність землі узнавали і державні власти, які пізнійше (1861) і самі наділювали селян землею лише на общиннім праві. Було з тим вигідно державним властям, які тим способом позбувалися клопотів виділювання селянам на місци окремих парцель і удержування як пр. в Австрії катастральних, гіпотечних і податкових урядів. При таких відносинах селяни таки мусіли полагоджувати свої земельні справи при помочи місцевих общинних властий.

Община є досі головною господарсько-правною формою володіння землею, в центральній Россії від XV століття, — (там вона найбільше вкорінила і виробилася) — на Україні від початку XIX століття — (тут вона трухлява) — а на Сибіри складається вона враз з кольонізацією. Всі т. зв. надільні землі віддано (1861) селянам на общиннім праві.

Общині прислугує право „самій орать, гуртом сіять, миром жать“.*) Право власности землі в общині прислугує лише цілій селянській громаді а не індівідуальним (окремим) особам. Одначе управа землі ведеться о стілько індівідуально, що на общинну команду обробляють поодинокі господарства рівночасно, але лише приділені ім „участки“ (пайки), при чім обовязує однаковий „сівооборот“ — (засіви збіжем того самого рода). Общинник, се є член общини, має лише право користуватися землею (ужиткувати), а розпоряджатися общинною землею може лише за згодою цілої общини і „за законним приговором“. Общинне право володіння землею є лише для селян і на селах, а не в місточках і містах.

Община може обнимати ціле село і тоді називається простою, — (таких є найбільше) — або частину села і тоді називається роздільною або дрібкою. Є і такі общини, що обнимають по кілька сел, і такі називаються складними або волосними. В деяких околицях, головно близше міст, общини трухлявіють і хиляться до розпаду, а на їх місци бере верх індівідуальна, приватна власність.

Найвисшою общинною формою є т. зв. передільна община. Є се така община, в котрій періодично, час до часу, вирівнують між селянами-общинниками переділи всеї або лише частини общинної землі. Опираючися на праві рівнання земельних переділів, селяни змагалися — суперечили між собою за землю, велася безустанна боротьба за землю, а се спричиняло щораз нові переділи землі. З часом творилися ріжні системи переділів землі, а в деяких околицях общинно-передільний механізм розвинувся до високого рівнання земельних переділів. З часом вирівнувано переділи: 1) на поодинокі господарства („хазяйства“), 2) на „ревизькі“ (?)**) мужеські душі, 3) на всі мужеські душі — (се найчастійше), 4) на робучі сили в господарствах. Є також переділи землі пропорціонально до літ життя і на ріжномірні пайки землі для повних робітників-хліборобів, півробітників і не-робітників. Вкінци — головно в Херсонщині — зачали приділювати пайки землі і жіночим душам. Та, перевести рівномірні переділи землі в практиці є дуже трудно, а часто навіть і неможливо, пр. з природних причин, які творять гори, ліси, ріки, дороги; якість землі і т. д. Се витворило знов т. зв. переверстку, — (переміну) — земельних пайок, значить, в означених речинцях поодинокі господарства мусять перемінювати між собою на означений час ужиткованнє поодиноких пайок землі.

*) О. Мицюк. „Община та земельна реформа.“ — Дубні, 1917. **) „Ревизька“ душа походить мабуть від ревізій, які у XVIII. століттю відбувалися в Россії в справах поголовного податку, за який відповідала ціла громада.

Дальше буде.