Покутський Вістник ч. 9 с.11

Друга сторінка числа 9. Закінчення нарису О. Ясінського «Совітський мілітаризм» (Червона армія, інтернаціональні частини, Дон); алегорична поема Дмитра Николишина «Ґеній людства» (3.I.1919); рубрика «Чим вони з нами воюють?» — передрук польської анонімної погрозливої листівки з підписом-пародією «УКР. ЧОР. РУК.»; лист «У Львові. (Судна година ляцьких імперіялістів)» — перехоплений лист польки про облогу Львова; і фронтовий нарис «Свят-Вечір в полі» про бої на львівському передмісті в Святвечір.

Оригінал · правопис 1919 р.

Ст. 2 — ПОКУТСЬКИЙ ВІСТНИК — Ч. 9.

[Совітський мілітаризм — закінчення]

[…] [за]вело військову гієрархію й дісципліну приказу, послуху й підчинення. Тепер находиться в російській армії кілька тисяч офіцерів зі свідомих робітників, окінчивших відповідні курси, і кілька сот офіцерів старої армії, які між иншим є навіть головно-командуючих цілих армій (бувші полковники й молоди ґенерали). Для контролі командантів відділів і штабів назначені політичні комісарі, які, однаком, не мають голосу в ніяких военних операціях. Червоноармейці мають всі громадсько-політичні права, вибирають своїх депутатів на [радні з'їзди] і для заряду господарськими справами відділів (сотень, курінів, аж до армій). В теперішню хвилю Совітська Росія має велику й сильну армію. Після вказівок знатоків і звітів на зйздах, число армії є більше одного міліона. Правительство виготовило — вже три місяці тому назад — план організації трьох-міліонової армії, яка далаби поміч західно-европейським народам в боротьбі з капіталістичними порядками. Для всіх, що перебували недавно на російській землі, не здається [се] неможливим. Величезні фабрики центральної Росії працюють для одіння й узброєння армії. Красноармейці тепер всюди одіті й обуті, як ніколи передне, харчів мають теж доволі, бо головна військова влада переняла від своїх бувших ворогів засаду, що в першій мірі треба задоволити потреби війська.

Весною й літом відносила красна армія пораження на многих фронтах. Мобілізовані вояки-селяни скоро після падолистової революції перестали симпатизувати з большевиким урядом, не хотіли йти на мобілізацію, а на фронті здавалися в полон і нерідко виступали проти військ републики, що було [помітно] головно на донськім фронті. Однаком наука не пішла в ліс. Земляків стали розкидати в ріжні части й давати до них городського робітничого населення, яке свідоме клясово й більше вірне. Успіхи на чесько-словацькім фронті, які дали можність освободити від білоґвардейців велику територію з містами Казань, Симбірськ, Самару, Сузрань і ин., укріпили совітську власть не лише формально, але й мілітарно. Населення надволжанських областий звало весною 1918. та війська Чехословаків і своїх „Учредиловців" як збавителів від ярма большевиків і приймали їх з ентузіязмом не лише „буржуї", алє й с-дем. меньш. робітники. Однак кількамісячне панування „спасителів" так далося в знаки робітникам і селянам Надволжа, що приздвидь [тепер] зновку рекрутуються найліпші і найпевнійші революційні війська. Самособою, економічна криза в Росії ще сильна, бурить населення і вселює зневіру в військо. Щоби зробити військо свідомим клясово і вірним ідеалам соціяльної революції, треба, як показує досвід, систематичної аґітації і пропаґанди. Сотки брошур, творів найліпших учителів соціялізма й соціялістів-орґанізаторів та теперішних правительственних шефів, в десятках і сотках міліонів примірниках розкидається між військом і сільським та мійським населенням. Тисяч аґітаторів працюють по селах і містах, в малих відділах і арміях. Подибуються часто оратори з великими здібностями бесідників, з великим знанням соціяльних наук і всесторонньо образованих. Через невгаваючу мозольну працю і через тверду науку в численних, часто програних битвах, витворилася нова велика армія, яка в послідних час іде тільки вперед, до побід. На чехо-словацькім фронті в напрямі до Уралу совітські війська в числі переви[сшаючи] слаблого противника, все дальше на схід і вдатними маневрами дістали в свої руки велику воєнну добич. На донськім фронті посуваються все вперед, тоа [бо] чут тут прийшла їм на поміч Україна. Іменно, як звісно, гетьман Скоропадський збирав під протекторатом німецької (старої ще) команди т. зв. „Южную добровольческую армію", для помочи ґен. Краснову (диктаторові Дона). Українська Директорія заборонила на своїй території організацію згаданої армії, яка в боротьбі Директорії з гетьманом служила на стороні послідного. Помагали Краснову богато Германці й Австрійці, (предаючи за хліб зброю). З ослабленням найбільш серіозного противника на Дону, совітська Росія богато виграла і може вислати великі резерви на поміч селянам Литви й Білої Руси, проти імперіялістично-великопанських апетитів польської шляхти і анґльо-французької кліки лихварської. Належить ще згадати про „інтернаціональну армію комуністів". Вона складається головно із полонених Австрійців і Германців (неправдиві поголоски, що в ній нема Германців, лише одні Мадяри), є в ній добровольці навіть Французи, Анґлійці й Американці, осібну ґрупу становлять інтернаціоналісти Латиші, Китайці й Японці. Інтернаціональна армія стоїть всюди по гарнізонах, в глубинь краю, й алярмується тільки в случаю внутрішних заворушень, або при близькости фронта, коли хвилево забракне других резерв. З інтерн. арм. богато людий виступає й іде домів, з них найбільше найважнійша й найбезпечнійша сила, що несе зараз большевизма по всій землі. І нема сили, яка могла би її знищити, здусити, бо вона розвивається в темних народних масах, і коли збереться в силу, як льондонська мрака увірветься в палати, замки й святині, знищить культуру, роскіш і богів, що були уділом не многих, і засвітить свої, ясний й величний світильники, бо є сила тих, що їх з много за много.

Ґеній людства. (Дм. Николишин.)

Опівночі з похиленим чолом,
У білій закривавленій одежі,
Летів сумний співавим псалом

Людського болю. На круті межі
Країв, народів кидав довгу тінь,
Переглядав сліди різні й пожежі;

А думкою проникував глибінь
Морів і пущі, що втягнула в себе
Найкращий цвіт сучасних поколінь.

І взявся сотий раз шукать потреби
Війни, що стільки перетеребила
Людий, та з легка й доси ще теребить.

Шукав її в окопах, де блудила
Костиста смерть, і в вихрі боротьби
Все, що живе, косила та дусила.

Та серед міліонної юрби
Находив тільки баранів безмозких,
Що вмили трупом начинять гроби —

Царям на славу? А коли де трошки
Пустив обруч, і волею вільнуло,
Так розплівся, як отрутні клубочки

Їдкого диму; і не поминуло
Те марево ні бодяків, ні квіту:
Де лиш могло, отрутою дихнуло.

Шукав її й у тих, що до зеніту
Знай піднялись і сіли чудові
Слова прощення, братнього привіту

Усім рабам. Та в голосі любови
Найшов він тільки злоби і брехні,
Що відвернувсь по перший їхній мові.

Шукав її й у темній глибині
Могутніх банків та палат державних,
Де сходяться вселюдські огні.

В путрі, на канві обставок виставній,
Уздрів масні та камінь подоби
Богатирів та дипломатів справних.

О, він їх знав: гола чорна утроба,
Синь землі, що вибуяв над миру
Й точив людство, як орґанізм мікроби.

Неправно дмухнув на них з ефіру
І взяв у тьмі диму смертний жах,
А в мозку осоружну гідь — зневіру.

А сам пішов на широчений шлях,
Будив людий і закликав трубою:
Літерти всі сліди по королях
І всіх людий зрівняти із собою.
                              3. I. 1919.

Чим вони з нами воюють?

Один із місцевих провідників українського визвольного руху дістає від якогось часу письма з погрозами і лайкою. Містимо отсе зразок такої напасти, щоби селянство побачило цілу огиду ворожої провокації. Містимо без найменшої поправки, бо мова листу свідчить краще за все, що писала його рука тих, які скаженіють на вид довіря українського селянства до того провідника. Як бачиш, українські хлібороби, Ляхи хапаються иншого рода боротьби, бо видять, що оружжам нас не побідять. Ляхи стараються підпольною провокацією роздняти український народ, застрашити його провідників, нацькувати одну верству народу на другу, щоби нечайно напасти на весь народ і сісти йому на шию. Ляхи підшиваються, як баранячі [вовки], з листа, під якусь анархістичну партію, [та] піймають облизня. Українські селяни! Як до вас підступить якась заволока і стане вам підшиптувати юдині слова, не віддайте його властям, або судіть народнім судом на місци. Що ворути [вороги] нам не гідні пощади, се виказують безсилні слова отсих погроз:

„Товаришу! Розпізнав вже Український народ вашу власть тай ціль вашої праці. Провадите сорбу [службу?], а що є з того? Де наші браті, до наші діти, тай мужі? Запала вже на вас сутьба [судьба]! Смерть Тобі тай твоєї родині! Смерть твоєм товаришам! Смерть вам всім! Ви раби царського імперіялізму! УКР. ЧОР. РУК."

У Львові. (Судна година ляцьких імперіялістів.)

Редакції нашій доручено відпис листа львівської Польки до одної зі шляхетських родин у нашім окрузі. Подаємо його в точнісенькім перекладі:

Краків, 9. січня 1919. р. Саський Готель.

Моя дорога Лесю! Як Тобі, дорога, ведеться? Я весь час була у Львові, доперва перед тижнем виїхала до Варшави зі старшим сином, де вистарала йому місце в міністерстві, бо так боротьба у Львові, що вже підупадає на силах, а нема способу вирвати його [звідти; молодший син] є командантом відділу, і се його підбуджує. Не маємо резерв, отже два місяці зовсім не роздягався і не клався спати. Мала горстка наших відбиває десятьократні атаки. Доперва тепер мають намір дати [людям] поміч, бо полишили нас на власні сили, а многі виїхали, бо не хотять битися.

Що діється у Львові, яка картина грози і знищення — се не дасться описати. Справжнє пекло на землі: валять гармати, скорострілы без перерви. Наші з Високого Замку та Цитаделі [стріляють] в поле, але їх [стріляють] у місто, і сила жертв і руїни. Електровня спалена, світла зовсім нема, за малу свічку платять 50 кор., і ще трудно дістати. Тонеться в розогнах [темряві]. Водотяги пійсовані [зіпсовані], рури розкрадені, отже при керницях стоять хвости і бються потемки людиска, хто швидше дістанеться до керниці. Вода гнила, отже шириться пошесть тифу. Зовсім нема чим обмитися. Нема вугля і газу. На вулицю вийти не дуже можна, бо літаки кидають на місто шрапнелі, бомби, ґранати. Богато осіб божеволіє.

До Кракова зіхалося пів Львова — переповнення. Я хотіла доконче виввати [викликати] пана маршалка, але боявся подорожі. Шкода, бо дуже роздражнений. Мойса теж заєдно плаче, бо [з] Михайлом відтяті від них у Рудниках. Старе товариство кредитно-земельне висаджене в воздух. Люди кидають усе і, як стоять, лишають збомбардований Львів. Кажуть, що побут Москалів у нім, то була ідилля в порівнанню з тим, що тепер діється. А сохрань Господи, як та мала хоробра горстка не вдержить Львова, то там, як виздуть воюючі вороги — Прусаки, Австрійці, Мадяри, большевики, Жиди й Українці — зроблять з нами кінець.

Архієпископ Теодорович у Варшаві. Найбільше у Львові докучає цілковита недостача води, світла і рабунки. Українці хотять доконче відтяти ту одиноку комунікацію до Кракова. Острілюють поїзди. Хотять виголодити місто. Ситуація страшна. Кінця не видно.

Пані Манюся Лютосовська, бідачка, сама одна на 4 кімнати. Обікрав її до чиста якийсь бандита, перебраний за лєґіоніста. Бойться й непокоїться о дочку Ірку, що живе в Попельниках. Лєвю дорога! Ту ґрупу неприязнь [страх] нас в силі описати. То вже не є Львів, такий милий передтим, то руїна, що осоргидла всім. А маршалок каже, що те, що було, є нічим супроти того, що тепер там за пекло.

Ще і Стефуся опинилася в заборгованій годині [халепі], і замкнули його на цілу ніч. Я гину з неспокою про синів. Позавтра мушу вертати до Львова, пильнувати річий і теж зладити кінця. […] Може би й Ти, Леню золота, [вернулася]. […] Ми дуже несповинні [журимося] о Ясенів. Що з ними? Сердечно Тебе, моя Леню золота, стискаю й Божій опіці поручаю й цілую Тебе. Твоя М.

Свят-Вечір в полі.

Наш курінь заліз між погорілі [хати] за Козельниками і не годен побутися [позбутися] їх. Ляхи пообсаджували скорострілами майже кожний дім, а приступом годі взяти, бо між цегольнями [глиняниська] — ями, з яких вибрано глину на цеглу, а з яких тепер поробилися стави, бо ані топиться [намерзає]. Підбити не можливо, бо можна втопитися, обійти також не можливо, бо ми вже на львівських передмістях, і Ляхи бороняться з кожного дому. Остав одно: хай гармати очистять дорогу, а тоді можна буде піти вперед. І дійсно грають гармати, а попід небеса бренять літаки. Більший рух починається коло 8. год. рано. Тоді появляються над лініями літаки: наші і ворожі. Наші кружляють над самим Львовом, який „благословляють" бомбами, а Ляхи витають їх шрапнелями та сальвами зі скорострілів і крісів. Ціла кітловина Львова клекотить тоді, мов яка машина, а ворожі летуни кружляють по передмістях Львова та вишукують становища наших військ та гармат. Час від часу перехрестять нас рядом бомб.

В понеділок на Свят-Вечір десь о 9. год. рано, по звичайних відвідинах літаків, почали грати наші гармати. Свист за свистом перешивав повітря, а Львів грішав [тремтів]. З початку годі було зорієнтуватися, куди летіли дарунки „Тіьех Круло́ф" — аж по якійсь хвилині огонь мінових ґранатів зконцентрувався на передмістю Персенківці. Дім за домом всувався в землю, а натомість вибухав високий стовп чорного диму, а опісля червоної полуміни. Між Ляхами повстала тривога. Не знали, що робити. Вертилися мов цвіні [дзиґи]. Але українському горохові [артобстрілові] почав нагонити їм страху. Як руді миші, втікали в сторону Львова. Одна наша сотня за ними. Але вони далеко не бігли. Лише виривалися поза пушковий огонь, зібралися всі в могучій будівлі електровні і привітали наших огнем зі скорострілів. Наші були в прикрім становищі. З боків не могла прийти поміч. На право, що правда, зайшли наші в ночі одну цегольню, але дальше не можна було посуватися, бо голе поле і скорострілы на дахах ляцьких домів. А тут голе поле, а Ляхи січуть і свистять, не щадять „братнього народу"! Мусіли знов прийти в поміч пушки. Сі зараз відповіли на благання. Перший стріл пішов в саму середину електрів[ні] […] (далі — на стор. 12)

Сучасна адаптація

Ст. 2 — ПОКУТСЬКИЙ ВІСНИК — Ч. 9.

[Радянський мілітаризм — закінчення]

[…] завели військову ієрархію й дисципліну наказу, послуху та підпорядкування. Тепер у російській армії є кілька тисяч офіцерів зі свідомих робітників, які закінчили відповідні курси, і кілька сотень офіцерів старої армії, серед яких є навіть головнокомандувачі цілих армій (колишні полковники й молоді генерали). Для контролю над командирами частин і штабами призначено політичних комісарів, які, однак, не мають голосу в жодних воєнних операціях. Червоноармійці мають усі громадсько-політичні права, обирають своїх депутатів на з'їзди й для керівництва господарськими справами частин (від сотень і куренів аж до армій). Нині радянська Росія має велику й сильну армію: за оцінками знавців і звітами на з'їздах, її чисельність перевищує мільйон. Уже три місяці тому уряд підготував план організації тримільйонної армії, яка допомогла б західноєвропейським народам у боротьбі з капіталістичними порядками. Усім, хто недавно перебував у Росії, це не видається неможливим. Величезні фабрики центральної Росії працюють на одяг і озброєння армії. Червоноармійці тепер усюди одягнені й узуті, як ніколи доти, харчів теж доволі, бо головне військове керівництво перейняло від колишніх ворогів засаду, що передусім треба задовольнити потреби війська.

Навесні й улітку Червона армія зазнавала поразок на багатьох фронтах. Мобілізовані селяни-вояки невдовзі після листопадової революції перестали симпатизувати більшовицькому урядові, не хотіли йти на мобілізацію, а на фронті здавалися в полон і нерідко виступали проти військ республіки — це було помітно головно на Донському фронті. Та наука не пішла намарне. Земляків стали розкидати по різних частинах, додаючи до них міське робітниче населення — класово свідоміше й вірніше. Успіхи на чехословацькому фронті, що дали змогу звільнити від білогвардійців велику територію з містами Казань, Симбірськ, Самара, Сизрань та ін., зміцнили радянську владу не лише формально, а й військово. Населення надволзьких областей навесні 1918 вітало чехословацькі війська та своїх «учредилівців» як визволителів від більшовицького ярма — їх із ентузіазмом приймали не лише «буржуї», а й робітники-меншовики. Та кількамісячне панування «рятівників» так далося взнаки робітникам і селянам Поволжя, що тепер знову рекрутуються найкращі й найнадійніші революційні війська. Звісно, економічна криза в Росії ще сильна, бентежить населення й сіє зневіру у війську. Щоб зробити військо класово свідомим і вірним ідеалам соціальної революції, потрібна, як показує досвід, систематична агітація й пропаганда. Сотні брошур — творів найкращих учителів соціалізму, соціалістів-організаторів і теперішніх керівників уряду — у десятках і сотнях мільйонів примірників розкидають серед війська й сільського та міського населення. Тисячі агітаторів працюють по селах і містах, у малих частинах і арміях. Часто трапляються оратори з великим хистом промовця, ґрунтовним знанням суспільних наук і всебічно освічені. Невпинною важкою працею і суворою школою численних, часто програних боїв витворилася нова велика армія, яка останнім часом іде лише вперед, до перемог. На чехословацькому фронті, у напрямі Уралу, радянські війська, переважаючи ослабленого противника, посуваються все далі на схід і вдалими маневрами захопили велику воєнну здобич. На Донському фронті просуваються все вперед, бо тут їм на допомогу прийшла Україна. А саме: як відомо, гетьман Скоропадський під протекторатом німецького (ще старого) командування збирав так звану «Південну добровольчу армію» на допомогу ген. Краснову (диктаторові Дону). Українська Директорія заборонила на своїй території організацію цієї армії, яка в боротьбі Директорії з гетьманом стояла на боці останнього. Краснову багато допомагали німці й австрійці (продаючи зброю за хліб). З ослабленням найсерйознішого противника на Дону радянська Росія багато виграла й може кинути великі резерви на допомогу селянам Литви й Білорусі — проти імперіалістично-великопанських апетитів польської шляхти та англо-французької лихварської кліки. Слід згадати ще про «інтернаціональну армію комуністів». Вона складається головно з полонених австрійців і німців (чутки, нібито в ній немає німців, а самі лише мадяри, неправдиві); є в ній добровольці навіть французи, англійці й американці, а окрему групу становлять інтернаціоналісти-латиші, китайці й японці. Інтернаціональна армія стоїть по гарнізонах у глибині краю й виступає лише в разі внутрішніх заворушень або при наближенні фронту, коли тимчасово бракне інших резервів. З інтернаціональної армії багато людей звільняється й вертає додому — і це найважливіша й найнебезпечніша сила, що несе тепер більшовизм по всій землі. І немає сили, яка могла б її знищити чи здушити, бо вона розвивається в темних народних масах; а коли збереться в силу, то, мов лондонський туман, увірветься в палаци, замки й святині, знищить культуру, розкіш і кумирів, що були надбанням небагатьох, і засвітить свої, ясні й величні світильники, бо сила тих, кого багато, переважає багато.

Ґеній людства. (Дм. Николишин.)

(Поему подано в оригіналі вище; це алегорія: «геній людства» опівночі облітає закривавлену землю, шукаючи причини війни — і знаходить її і в «безмозкій юрбі», і в фальшивих словах любові, і в банках та палатах державних, — а тоді кличе зрівняти всіх людей між собою. Орфографію збережено; окремі рядки через якість друку прочитано приблизно.)

Чим вони з нами воюють?

Один із місцевих провідників українського визвольного руху вже якийсь час одержує листи з погрозами й лайкою. Подаємо зразок такої напасті, щоб селянство побачило всю огиду ворожої провокації. Подаємо без найменших виправлень, бо мова листа найкраще свідчить, що писала його рука тих, які скаженіють, побачивши довіру українського селянства до цього провідника. Як бачиш, українські хлібороби, поляки вдаються до іншого роду боротьби, бо бачать, що зброєю нас не подолати. Поляки намагаються підпільною провокацією роз'єднати український народ, залякати його провідників, нацькувати одну верству народу на другу, щоб зненацька напасти на весь народ і сісти йому на шию. Поляки маскуються, мов вовки в овечій [шкурі], під якусь анархістичну партію — та спіймають облизня. Українські селяни! Якщо до вас підступить якийсь приблуда й почне нашіптувати юдині слова, не передавайте його владі, а судіть народним судом на місці. А що вороги не варті пощади, видно з безсилих слів цих погроз:

«Товаришу! Розпізнав уже український народ вашу владу й мету вашої праці. Провадите [службу], а що з того? Де наші брати, де наші діти й чоловіки? Спостигла вже вас доля! Смерть тобі й твоїй родині! Смерть твоїм товаришам! Смерть вам усім! Ви — раби царського імперіалізму! УКР. ЧОР. РУК.»

У Львові. (Судна година польських імперіалістів.)

Нашій редакції передали копію листа львівської польки до однієї зі шляхетських родин у нашому окрузі. Подаємо його в точнісінькому перекладі:

Краків, 9 січня 1919. Саський готель.

Моя дорога Лесю! Як тобі, дорога, ведеться? Я весь час була у Львові, лише тиждень тому виїхала до Варшави зі старшим сином, де влаштувала йому місце в міністерстві, бо боротьба у Львові вже завмирає, а способу його звідти вирвати немає. [Молодший] — командир відділу, і це його тримає. Резервів немає, тож два місяці він зовсім не роздягався й не лягав спати. Жменька наших відбиває десятиразові атаки. Аж тепер збираються дати підмогу, бо нас полишили на власні сили, а багато хто виїхав, бо не хоче воювати.

Що діється у Львові, яку картину жаху й руїни — описати неможливо. Справжнє пекло на землі: безперервно гримлять гармати й кулемети. Наші з Високого Замку та Цитаделі б'ють у поле, а ті — по місту; безліч жертв і руїн. Електростанція спалена, світла зовсім немає, за малу свічку платять 50 корон, та й то важко дістати. Тонемо в темряві. Водогони зіпсовані, труби розкрадені, тож біля криниць стоять черги, і потемки б'ються люди — хто швидше добереться до води. Вода гнила, тож шириться тиф. Зовсім немає чим помитися. Немає вугілля й газу. На вулицю майже не вийти, бо літаки кидають на місто шрапнель, бомби, гранати. Багато людей божеволіє.

До Кракова з'їхалося пів Львова — переповнення. Я конче хотіла викликати пана маршалка, але він боявся подорожі. Шкода, бо дуже роздратований. Мойса теж раз у раз плаче, бо з Михайлом вони відрізані в Рудниках. Старе кредитно-земельне товариство висаджено в повітря. Люди кидають усе і, як стоять, залишають розбомблений Львів. Кажуть, що перебування москалів у ньому було ідилією проти того, що діється тепер. А боронь Боже, як та мала хоробра жменька не втримає Львова — то як увійдуть воюючі вороги (пруси, австрійці, мадяри, більшовики, євреї та українці), вони з нами покінчать.

Архієпископ Теодорович у Варшаві. Найдужче дошкуляє у Львові цілковита нестача води, світла й грабунки. Українці конче хочуть перерізати ту єдину сполуку з Краковом. Обстрілюють поїзди. Хочуть виголодити місто. Становище страшне. Кінця не видно.

Пані Манюся Лютосовська, бідолашна, сама-одна на 4 кімнати. Обікрав її дочиста якийсь бандит, перевдягнений легіонером. Боїться й непокоїться за доньку Ірку, що живе в Попельниках. Лесю дорога! Тієї жаги [страху] нам не описати. Це вже не той милий колись Львів, а руїна, що всім остогидла. А маршалок каже, що те, що було, — ніщо проти того пекла, яке там тепер.

Ще й Стефуся вскочила в халепу, і його замкнули на цілу ніч. Я гину з тривоги за синів. Післязавтра мушу вертатися до Львова — пильнувати речі та залагодити справи. […] Може, й ти, Леню золота, [повернулася б]. […] Дуже журимося за Ясенів. Що з ними? Сердечно тебе, моя Леню золота, стискаю, Божій опіці доручаю й цілую. Твоя М.

Свят-Вечір у полі.

Наш курінь заліз між погорілі [хати] за Козельниками й ніяк не може їх здобути. Поляки засіли з кулеметами майже в кожному домі, а приступом не взяти, бо поміж глинищами — ями, з яких вибирали глину на цеглу, а тепер вони поробилися ставками й не замерзають. Прорватися неможливо — можна втопитися; обійти теж неможливо, бо ми вже на львівських передмістях, і поляки боронять кожен дім. Лишається одне: хай гармати очистять дорогу, а тоді можна йти вперед. І справді гримлять гармати, а попід небо гудуть літаки. Більший рух починається близько 8-ї ранку. Тоді над лініями з'являються літаки — наші й ворожі. Наші кружляють над самим Львовом, який «благословляють» бомбами, а поляки вітають їх шрапнеллю та залпами з кулеметів і рушниць. Уся улоговина Львова клекоче тоді, мов якась машина, а ворожі літуни кружляють по передмістях, вишукуючи позиції наших військ і гармат. Час від часу нас «хрестять» рядом бомб.

У понеділок на Святвечір десь о 9-й ранку, після звичайних відвідин літаків, заграли наші гармати. Свист за свистом прошивав повітря, а Львів двигтів. Спершу годі було зорієнтуватися, куди летять «дарунки», аж за якусь хвилину вогонь мінометних гранат зосередився на передмісті Персенківка. Дім за домом осідав у землю, а натомість здіймався високий стовп чорного диму, а потім — червоного полум'я. Серед поляків зчинилася тривога. Не знали, що робити, крутилися, мов дзиґи. А наш «горох» [артобстріл] почав наганяти їм страху. Як руді миші, втікали в бік Львова. Одна наша сотня — за ними. Та вони далеко не бігли — лише вирвалися за межу гарматного вогню, зібралися всі в міцній будівлі електростанції й привітали наших вогнем з кулеметів. Наші опинилися в скруті: з боків допомога не могла прийти. Праворуч, щоправда, наші вночі зайняли одну цегельню, але далі просуватися не можна було — голе поле, а на дахах польських будинків кулемети. А тут — голе поле, і поляки січуть та свистять, не шкодуючи «братнього народу»! Знову довелося прийти на поміч гарматам. Ті відразу відповіли на благання. Перший постріл влучив у саму середину електро[станції] […] (далі — на стор. 12)