Покутський Вістник

Ціна сього числа 1 кор. РІК II. Коломия, неділя 23. лютого 1919. Ч. 15.

ПОКУТСЬКИЙ ВІСТНИК — Виходить що четверга та неділі.

Видає Окружна Національна Рада в Коломиї. Редактор Ом. Карашкевич. Передплата: на рік 70 К, пів року 35, чверть року 18. Поодиноке число коштує 1 кор. Контора редакції й адміністрації: Коломия, Костюшка ч. 42.

Це одна проба.

Під проводом ген. Пятакова увійшли насамперед в Київ „русскія войска“, а за ними Китайці і Латиші. Це сталося 5. лютого. А в слідуючих днях зформовано в серці України „український“ кабінет — совіт народніх комісарів. На чолі сього совіта станув відомий большевицько-московський діяч Х. Г. Раковскій, арештований в своїм часі Румунами, увільнений опісля большевиками, недавній предсідатель мирової делєґації в переговорах з Україною. Комісарем внутрішних справ назначений товариш Раковського Мануілський, комісарем фінансів большевик — міліонєр Пятаков, освіти Затонський. Для декорації „українського“ кабінету взято на комісаря військових справ і Коцюбинського, нікчемного сина великого батька.

Сталося. Київ занятий московськими большевиками. Директорія враз з правительством перенеслась до Винниці. Траґедія України сповняється другим наворотом; доля чайки, що виховала свої дітки при битій дорозі, повторюється.

Другий раз пхнула Московщина острий ніж зради в спину своєї сестри, другий раз большевицька навала несе на вістрях штиків ярмо неволі для вільного народу, що кровю найкращих синів своїх скинув із себе ярмо й поставив своє правительство.

І знову гидка зрада Московщини.

Тоді, як народ український стогнав під ударами крівавої руки гетьмана — зрадника, тоді як неповинна, мучена кров цього народу спливала по німецьких баґнетах і списах добровольців, що були підпорою Юди, тоді — московські большевики сиділи тихесенько поза межами України, не йшли визволяти конаючого брата. Колиж сповнилась чаша сліз і горя, коли конаючий брат хопив за зброю і могучим поривом прогнав наїздників зі своєї країни, коли добув собі землю і волю, — заворушились московські большевики, як шершені. Пхнули ніж у спину. І користаючи з непереведеної ще, як слід, організації держави, тягнуть крівавим походом на Україну. Несуть загладу нашій державности, смерть нашій нації. Ідуть будувати „єдіну, нєделіму матушку — Россію“. Ідуть загасити огонь національної свідомости, що так запалав в серцях нашого народу.

Як давні московські царі, як давні царські опришки.

У них всіх ті самі змагання збудовання великої Россії, гнобительки народів. У всіх та сама неперебірчивість в средствах. Зміняється тільки декорація. Недавно ясніла в Київі ясновельможність пана гетьмана, московського генерала, і рядило „українське“ правительство його. Нині червоний товариш Раковський засів до ради московський „совѣтъ украинскихъ народныхъ коміссаровъ“. І ясновельможного пана гетьмана, і в товариша Раковського одна і та сама ціль: задусити українську державу, поневолити український народ, загарбати богацтво його землі і вивезти на північ.

Не буде мира між Москалями й Україною. Не шукала його зовсім Совітська Россія. Вона поратунку шукає для себе. І хоче найти в богатих шпихлірах полудня. Хоче заспокоїти рабунком голод і в останніх судорогах продовжити бодай на місяць своє панування. А самоозначення українському народови несуть на вістрях штиків „русскія войска“ разом з Китайцями і Латишами і з Генералом Штабовою на чолі.

Но народ український перебув проби розпеченого зеліза, перебуде і пробу соломяного огню. Лекція „большевицького раю“, за якою тужили засліплені ліві й неліві течії і напрямки, перейде мабуть скоро і лишить за собою хосенну науку.

Український народ вимете зі своєї хати сміття і збудує сильну, українську державу.

(„Український Голос“)

З життя У. С. С. в полі.

Андрій Бабюк.

„По довгих і тяжких терпіннях“ добився я вкінці зелізницею до останньої станції, а відти санками до постою січових стрільців. Над ранком був я на місці. Теперішній фронт незвичайно цікавив мене і я був дуже вдоволений, що вкінці опинюся на ньому і буду мати змогу пізнати його блище. До У. С. С. прибув я саме в той час, як більша частина їх пересувалася в иншу сторону. Перед моїми очима пересувалися, тяжко бредучи снігами, піхотні полки, потім тяжка артілєрія, кіннота, обози. Між стрільцями богато знакомих. Вони окружили мене, розпитують про все: — „що там нового за фронтом?“, „як наша справа на Україні“, „що діється по наших селах?“, „чи орґанізують військо?“ і т. и. — словом сотки питань задавали мені, а я відповідав, як міг. Для мене були санки в дальшу дорогу, та я відмовився їхати і прилучився до товариства. Ми брили глибоко снігами, сніжна курява сліпила нам очі і мигом засипувала наші сліди. Вітер співав якийсь сумний псалом і збірав всі свої сили, щоби повалити нас і знівечити своєю піснею до вічного сну... Та стрільці не зважали на те. Зализуючись від важкого ходу, оповідали мені про недавні битви, про їх життя.

— До найстрашнійших битв належать в нас боротьби за Сокільники і Кульпарків — оповідав мені молоденький хорунжий. На Кульпарків наступали ми досвітком серед страшної мряки. Ляхи були заскочені негайно і тому втікали босі з хат. Наші хлопці поміщалися разом з ними і в рукопашній боротьбі здобували хату за хатою. Навіть ранені стрільці, не зважаючи на ніщо, йшли вперед і билися. Ми здобули два тяжкі міномети і богато воєнного матеріалу. Того дня ми могли були взяти головний дворець, та запасних курінів в нас не було.

— Ех, як би всі ґрупи були такі, як ми і як коломийська та золочівська бригада, ми давно були би над Сяном — зітхаючи з невдаваним жалем, докинув ранений в голову підхорунжий.

— А знаєте — поспішно оповідав малий стрільник, — як ми сиділи в монастирі в Скнилові, а Ляхи були від нас на кількасот кроків, то напсували ми їм крови! Десь понаходили стрільці кілька дутих інструментів, один мав гармонійку, я бубон — і навчилися грати „Bartosza“. Сидимо бувало в грубих мурах, спрямуємо свій оркестр на вікна і цілими годинами граємо „Bartosza“. Ляхи казяться, стріляють, а ми граємо і сміємося... Але за це нагризли наше тіло насікомі в тім монастирі. Страшно згадувати!...

— Там ген, бачиш, де чорніє ліс, там коломийська бригада — пояснює мені другий товариш. Тай славні-ж то хлопці, бються завзято. Взагалі, Коломия списалася в сій війні.

Біля мене йшов мовчки чорнявий четар і зір свій не відривав від землі. Нараз підняв голову, зітхнув і пристанув на хвильку.

— „Знаєш — почав якимсь глухим придавленим голосом — надоїла кожному ця війна, але як можна не розуміти нам цеї важної хвилі? Ми стрільці, може найбільше витерпіли за всіх, але мимо того свято віримо, що тільки ми побідимо! Нам ніщо не страшне! Тільки по наших трупах Лях, або який инший ворог займе наш край! Ми приготовані навіть на те, що самі можемо остатися зі зброєю в руках проти ворогів. Але тоді безпощадна буде смерть не тільки ворогам, але всім байдужним і лінивим і зрадникам святої справи!!!“ — І він трясся цілий, як говорив це, обгоріле на вітрах обличча почервоніло, тільки в бистрих очах заблестіли сльози і невимовний сум й завзяття боролися в них.

Я слухав ці слова моїх товаришів і зі святістю вдивлявся в їх очі. А їх запалі очі, їх почорніле обличчя ще більше говорили мені про них, про їх переживання. І тоді задумався я на хвилинку і в думці дивувався дуже, що десь живуть ще люди, які сміються і бавляться весело...

* * *

Дивлюся на ци стрільців, ні видивитися не можу! Що за чудовий і дивний народ вони! Приходжу до переконання, що це зовсім инша порода людей в нашому народі! Бачу стрільців ранених в голови, руки, які не хотять йти в лічницю, але повнять службу далі, бачу таких, що ще невилічені втікають з лічниць назад в поле. Суму не бачу на їх обличчях! Тільки часом, як долетить до них якась вістка з-поза фронту, на їх пожовклих — змарнілих личках зявляється смутна усмішка, а потріскані від морозів руки стискають міцно холодну зброю...

З глибокої задуми збудив мене недалекий гуркіт гармат. Я підняв голову і старався очима доглянути що-небудь на широкому полі. Та сніговиця сліпила мені очі. Десь недалеко затарахкотіли жваво скоростріли.

— Це перша сотня скорострілів частує Ляхів сніданком — сказав товариш, усміхаючись байдужно.

— Перша сотня скорострілів — прошепотів я — там мій рідній братчик, і ніяк побачити мені його, бо тепер він при — роботі...

Мої думки знову перервала напівголосна пісня стрільців. Десь на переді співала сотня тихенько, згадуючи недавній свій побут на широких степах.

...А на Україні Було добре жити, ...Там ... Що Було що любити... — —

Я роздумував ще довго, бредучи снігами, над долею і життям вірних синів України. І неначе крила буйні та дужі виростали в мене, так якось дивно і гарно почував я себе межи ними!... Тільки часом закрадався в душу спомин-сон, шарпав-кусав болем їдким серце моє і знову відлітав з вітрами полем сніжним... — — —

В полі 13./ІІ. 1919.

Ч. 1887/19. ПРОКАЗ

Населенню округа: Коломия, Печеніжин, Косів, Снятин, Городенка і Заліщики.

Положення нашої молодої Української Держави незвичайне трудне, критичне. Ще ніколи може в нашій історії не було так важної хвилі, де би потреба було українському народови стільки політичного розуму, стільки розваги, стільки холоднокровности, а заразом стільки готовости до самовідречення — саможертвовання, як саме в даний момент. І кождий з нас від наймолодшого до найстаршого має бути свідомий сього історичного моменту. Условини життя тяжкі, а де-куди невиносимі; но нам невільно попадати в зневіру, а найважнійше, нам, під загрозою прокляття нас нашими дітьми, не вільно відтягатися від народньої роботи та від обовязків, які на нас вложила наша суспільність — наша батьківщина в даний момент. Кождий з нас має твердо стояти на своїм місци і торкати вперед свою тачку спокійно і терпеливо, бо вже недалекий день радости. Піддержання публичного ладу і спокою — се одиноке, що нас веде до цілі і до повної побіди. Кождий з нас обовязаний слідить за всім, що робиться в місті і на селі, та про все, що може нарушити порядок і публичний лад, доносити властям. Передовсім стежить за всякими розсівачами ріжних фалшивих вістий і чуток, що вводять в суспільність занепокоєння і переполох та перешкаджають нам в нашій творчій роботі тут, в тилу, на заполю, а заразом і на фронті. З особливим зазивом звертаюся до духових і моральних провідників села, як священників, учителів, війтів, згл. комісарів громадських, щоби спокійно і твердо стояли на своїх, під нинішну хвилю так важких і відвічальних становищах. Головно війти і громадські комісарі мають чуйно стояти на сторожі публичного ладу і спокою, та уживати всіх способів до уникнення яких небудь непорозумінь і конфліктів в громаді. Кождий війт, чи комісар в громаді повинен собі ясно вдавати справу, як далеко сягає його власть, і ні на волос не посягати дальше, бо тільки орудування властю в рамах законних скріпляє власть і будить у населення довіря і пошану для власти. Комісар громадський, чи війт, а навіть всякий громадянин повинен знати, що учитель чи священник має над собою власть, і тому в случаях якого небудь непорозуміння між громадою, а учителем чи парохом, належить звертатися з жалобою до відповідних властий та ждати вирішення і більш нічого. Допускати яке небудь надуживання власти в громаді, будемо кваліфікувати як анархію, до якої ми, відповідаючи за публичний порядок і законний лад, ніколи не допустимо, бо при безладдю тут в заполі ніяк не може…

(далі — на стор. 19)